А я скажу.....

Плювала я на те, що моя доля вже давно написана і її не можна змінити. Чхала я на тих, які мене ненавидять. Набридло завжди ховатися за чиєюсь спиною, а потім тільки вистрибувати з - за чиєїсь спини, як той клоун з коробки. Ну чому у мене не має друзів? Чому у мене такий ідіотський характер, а той рот, який коли треба не замикається? 
Ціла ніч проведена в сльозах, а на ранок знову така як треба. Хочеться так перетворитись з гадкого каченя на прекрасного лебедя, але уви  - це тобі не мультик і тут не має чарівниці. Це життя. Хтось каже, що воно жорстоке хоча воно не заставляло мене бути одинокою цілими вечорами. 
Що поробиш, така я є, але ..... стоп.......
Хто сказав, що я такою і залишусь? Ні. Не хочу навіть про таке паскудство думати. Невдовзі я стану красунею і ще до того,  нарешті виберу шлях у житті. Буду розумною, скромною і доброзичливою. Такі гарні ці слова, але мені вони здаються такими далекими і чужими, що най його качка копне. Іноді хочеться бути ніжною та такою люблячою, а іноді хочеться перетворитися на вірус і уразити всіх своєю отрутою. 
Останнім часом йду дорогою і чомусь сльози самі наливаються в очі. А потім я себе переконую, що на вулиці люди і мені не личить плакати. Ну коли ж я пропустила ту жилетку в яку можна поплакатися? 
Хоча сама винна, що не маю свого кола для розваг. Самій теж непогано, якщо знаєш, що скоро у тебе день народження, а тебе привітають лише ті, яким ти менше насолила. А той який мав би прийти до тебе в гості і міцно обійнявши, сказати щирі слова - не має. Живи так, адже не варто було не змінювати хоч трохи свої амбіції.
А кінець цього такий, що за 2 роки я дізналася багато чого, але ще заслабка, щоб хотіти щось змінити. Може не треба чекати чогось великого, щоб стати кращою людиною? Може треба діяти негайно? ................

І ще одна історія про Любов.....

.........Знаєте, є така історія про те чому любов називають сліпою. То все правда, якби…....................                                      Це не одна трагедія у їхній великій родині. Одним словом, було це в одному далекому царстві, де не було між жителями ні ненависті, ні злоби, ні заздрості. Всі жили в мирі і злагоді, адже правителем цього царства була Любов. Отож, сидячи на своєму троні, раптом Любові захотілось прогулятись у її дивовижному царському саду. Гуляючи в самотності, Любов собі раптом подумала, а якби вона пішла у інші царства і подивилась як там правлять королі. Але так, щоб ніхто про це не знав. Нікому не сказавши ні слова, царівна Любов пішла в далекі краї. Що вона тільки там не бачила: ненависть, злобу, убивства, злість, заздрість. І тут їй сяйнула думка. Вона раптом дуже сильно забажала поселитися на деякий час у цих краях, щоб подарувати цим жителям маленький мир та злагоду. 
     Так наша Любов весь світ перейшла і одного разу захотілось повернутись додому, до свого царства. Отож зібралася вона і попрощавшись з населенням пішла геть, але залишила у їхніх серцях невеличкий подарунок - маленьку любов. 
     Подолавши довгий час і прийшовши у своє царство, королева Любов ледь не зомліла. Вона побачила на місці свого царства лише руїни, біль і страждання. Навіть сад, її улюблений, був знищений. Сльози текли рікою і там де вони падали поверталось все до життя і ще краще буяло. Любов дійшла до свого царського трону, присіла і ще сильніше заридала. Тут з її уст вилетіли слова:
- « Навіщо ж я залишила свій рідний край? Навіщо ж я пішла на так довго? Але ж втративши своє королівство, - я врятувала цілий світ.» 
   На цій ноті вона зникла, а на її троні виросли чудові квіти. Не зникло її дорогоцінне королівство, але тільки заснуло, щоб колись проснутися з новими силами. Може колись прийде час, коли люди не матимуть в своїх серцях ані ненависті, ані злоби, ані заздрості, які своєю сильною любов’ю в серцях розбудять королеву Любов та її царство з глибокого сну.

Дивне кохання.
Жив собі чудовий і пркрасний їжачок. Кожної осені він заготовляв собі на зиму їжу. Кожної зими він тихесенько сидячи у своїй нірці малював картини своїй кохані. Вона приходила до нього в снах і іноді так сильно рвалася в двері, але через тулуб свій не могла його дістати. Маленькому їжачку такі ігри подобалися. Кожної весни у особливий час він ходив далеко від своєї нірки на прогулянку. Влітку він йшов на цілий місяць в гори. 
Їжачок так сильно покохав лисицю, що не міг без неї навіть дня витримати.
Ось одного літнього вечора він сидів біля своєї нори і дивився на зоряне небо. Мріяв про весілля з лисицею, але ці думки та мрії перебив прихід тієї, яка полонила його серце. Цього разу він не пробував тікати. Лисиця, яка тільки і думала весь цей час, як вона його їстиме і як його тільце буде переминатися у її роті. Коли їжачок замість того, щоб скрутитися і показати їй голки він зі щирою душею і відкритими обіймами глянув їй в очі. Лисиця трохи була в шоці, адже з нею таке вперше, щоб жертва сама в рот йшла. Та ці думки були миттєві. 
Нарешті Лисичка обтерла свій ротик після смачної вечері і пішла геть. 
Жаль їжачка і його марного кохання. Хіба ж він незнав, що любити ворогів можна тільки на віддалі і кохати їх не можна. Їжачки водяться тільки з їжачками, а лисиці тільки з лисами. Отаке то дивне кохання получилось у нашого тупенького їжачка і хитрої Лисиці.