Просто живу

Якось мій дуже хороший знайомий зателефонував мені і сказав:

- "Йду завтра вішатися!"

Я ж бо усміхнулась і перевела це на жарт, а він мені:

-"Я серйозно, а ти як завжди смієшся. Звідки в тебе стільки позитиву? Невже тебе не колишуть різні неприємності?"

Я знову усміхнулась і сказала:

-"Навіщо вішатися? Життя надто прекрасне, щоб його переривати різними такими дурницями. І взагалі, якщо у тебе якісь проблеми, то таким чином ти їх може і позбудешся, але ось від пекла не втечеш."

-"Пекла не існує. Я вже не вірю ані в пекло, ані в рай. І взагалі у мене вже і страху перед Ним не має."

-"Тоді може краще газ?"

-"І знову ти ставишся до цього не серйозно"

-"Ти мене не зрозумів напевно, але вішатися я б тобі не радила, бо хороших людей і так мало в цьому світі і, якщо вони вже й самі хочуть собі шкоду заподіяти, то хто тоді буде виконувати їхню функцію?!

-"А що? Курсової нема, не вчусь. Навіщо даремно топтати цю землю. Вже давно жити не хочеться і вмерти жаль, бо все таки тебе хтось любить. Відчуваєш навіть якусь маленьку відповідальність. Навіть вже страх перед Богом так не страшить. Цікаво, а як це лежати в труні? А найцікавіше те: хто ж прийде на мій похорон?"

-"Думаю, ті, які люблять та поважають тебе."

-"тоді - ніхто!"

-"Оце вже брехня вищого гатунку. Навіть не думай про такі речі. Я тобі забороняю. І взагалі, хіба ти не маєш чим зайнятися? Наприклад займися курсовою або хатньою роботою. Кажуть допомагає при таких думках. Ти хороша людина тільки іноді тобі в голову приходять надто геніальні ідеї.

-"Ти перечиш сама собі. Як я можу бути хорошим, якщо я не люблю себе?"

-"Ти просто надто сильно заглибився в свої проблеми. Таке враження ніби ти впав у калюжу і замість того, щоб встати ти сидиш і плачеш, нарікаючи на своє життя."

-"Гарні слова, але ти мене не відмовиш. Я просто стомився жити."

-"У 21 рік стомитися жити? Та ти точно здурів. І це по науковому називається депресія, а по хлопському - великі лінощі."

-"Дякую і пробач, якщо коли небудь тебе образив."

-"Пробачу, якщо ти завтра підеш зі мною на концерт."

-"Вибач, але я не певен, що для мене настане завтра................."

-"Не зрозуміла! Ало, ти куди зник?"

-"(ані звуку)"

-"Не роби дурниць, а то я, як прийду, як тобі надаю ляпасів по жопі, то аж синьою стане. Ау, ти куди пропав? Боже мій милий, невже він таки серйозно? Що ж його робити? Точно, треба їхати до нього і подивитись чим він там займається."

(через 25 хвилин)

-"а ти часом не в курсі, як робити блінчики, щось мені їсти захотілось."

-" (ні звуку)"

-"І куди ж вона пішла? Ауууууууууу...... Ти де? певно знову в чаті з кимось переписується. Подзвоню їй завтра."

(ранішні новини: сьогодні знайшли біля одного житлового будинку, що знаходиться на масиві Дружба, дівчину 18-20-ти років, на яку було ненароком скинуто важкий предмет. Правохоронці жодних документів при ній не виявили, лише маленький брилок до ключів у вигляді овена та срібний ланцюжок на якому висів медальйончик у вигляді туфельки. Дівчина загинула на місці. Порушено кримінальну справу. Ніхто з жителів будинку не впізнав жертви. Йде розслідування).

Нельзя читати чужі думки......тобі своїх мало?

Оце я попала. Це так крупно влетіти.І треба ж такому було статись? А воно таки сталось і як не крути як завжди в погану сторону для мене. Чи наводили ви на когось так би мовити справки? Я - наприклад - ні. Хіба це умно? Мабуть, що так, адже ти гад знаєш про ту людину з розповідей інших. Мабуть я зараза хоча себе такою б не назвала. Я мила і гарна дівчина хоч і зі своїми принципами і заскоками. 
Блін...Круто я попала. А тепер не вір, що світ круглий. Він не стоїть на черепахах і таки не плоский. Той світ, наш світ, таки круглий круглісінький. 
Ба, хочеш завести з кимось якісь стосунки, а він тобі починає втирати, що типу в нього є свої бажання і свої правила та закони за якими ти повинен жити. А ти ж теж якась особистість і теж типу хочеш, щоб тебе поважали чи хачаб таки не порівнювали з підстилкою чи власністю.
Скільки раз повторяти можна? Ви всі там зговорилися? Чи ви читаєте одну і ту ж літературу(секс для чайників)?
Ну і що мені робити? Як вийти з цього дивного відчуття? А ніяк, бо що було те вже пройшло. Поїзд поїхав і запізнілих пасажирів вже не візьме на свій маршрут. 
Щось аж криша моя їде чи може мені набридло бути хорошою і завжди наївною? 
Все....... з мене хватить цієї дурні, як каже мій один знайомий.......пішло все до лампочки. Фантазіям кінець і нехай процвітає песимізм і цинізм!
Хоча і за те я тоже проти. Намріялася аж до чортиків і хватить, а то вже мозок не видержує це все приховувати. Хочу нормального простого життя. Мені вже набридло собі його ускладнювати. Коли я виросту? Чи може краще по іншому поставити питання. Коли ж найдеться такий ідіот, якого я буду слухати? Коли ж таке чудо станеться в цьому божевільному світі? 
Чогось думається, що ніколи.......але не кажи ніколи. 
Короче, я вирішила ...... буду таємничою і прекрасною. Легких шляхів шукати не буду.

А я скажу.....

Плювала я на те, що моя доля вже давно написана і її не можна змінити. Чхала я на тих, які мене ненавидять. Набридло завжди ховатися за чиєюсь спиною, а потім тільки вистрибувати з - за чиєїсь спини, як той клоун з коробки. Ну чому у мене не має друзів? Чому у мене такий ідіотський характер, а той рот, який коли треба не замикається? 
Ціла ніч проведена в сльозах, а на ранок знову така як треба. Хочеться так перетворитись з гадкого каченя на прекрасного лебедя, але уви  - це тобі не мультик і тут не має чарівниці. Це життя. Хтось каже, що воно жорстоке хоча воно не заставляло мене бути одинокою цілими вечорами. 
Що поробиш, така я є, але ..... стоп.......
Хто сказав, що я такою і залишусь? Ні. Не хочу навіть про таке паскудство думати. Невдовзі я стану красунею і ще до того,  нарешті виберу шлях у житті. Буду розумною, скромною і доброзичливою. Такі гарні ці слова, але мені вони здаються такими далекими і чужими, що най його качка копне. Іноді хочеться бути ніжною та такою люблячою, а іноді хочеться перетворитися на вірус і уразити всіх своєю отрутою. 
Останнім часом йду дорогою і чомусь сльози самі наливаються в очі. А потім я себе переконую, що на вулиці люди і мені не личить плакати. Ну коли ж я пропустила ту жилетку в яку можна поплакатися? 
Хоча сама винна, що не маю свого кола для розваг. Самій теж непогано, якщо знаєш, що скоро у тебе день народження, а тебе привітають лише ті, яким ти менше насолила. А той який мав би прийти до тебе в гості і міцно обійнявши, сказати щирі слова - не має. Живи так, адже не варто було не змінювати хоч трохи свої амбіції.
А кінець цього такий, що за 2 роки я дізналася багато чого, але ще заслабка, щоб хотіти щось змінити. Може не треба чекати чогось великого, щоб стати кращою людиною? Може треба діяти негайно? ................

І ще одна історія про Любов.....

.........Знаєте, є така історія про те чому любов називають сліпою. То все правда, якби…....................                                      Це не одна трагедія у їхній великій родині. Одним словом, було це в одному далекому царстві, де не було між жителями ні ненависті, ні злоби, ні заздрості. Всі жили в мирі і злагоді, адже правителем цього царства була Любов. Отож, сидячи на своєму троні, раптом Любові захотілось прогулятись у її дивовижному царському саду. Гуляючи в самотності, Любов собі раптом подумала, а якби вона пішла у інші царства і подивилась як там правлять королі. Але так, щоб ніхто про це не знав. Нікому не сказавши ні слова, царівна Любов пішла в далекі краї. Що вона тільки там не бачила: ненависть, злобу, убивства, злість, заздрість. І тут їй сяйнула думка. Вона раптом дуже сильно забажала поселитися на деякий час у цих краях, щоб подарувати цим жителям маленький мир та злагоду. 
     Так наша Любов весь світ перейшла і одного разу захотілось повернутись додому, до свого царства. Отож зібралася вона і попрощавшись з населенням пішла геть, але залишила у їхніх серцях невеличкий подарунок - маленьку любов. 
     Подолавши довгий час і прийшовши у своє царство, королева Любов ледь не зомліла. Вона побачила на місці свого царства лише руїни, біль і страждання. Навіть сад, її улюблений, був знищений. Сльози текли рікою і там де вони падали поверталось все до життя і ще краще буяло. Любов дійшла до свого царського трону, присіла і ще сильніше заридала. Тут з її уст вилетіли слова:
- « Навіщо ж я залишила свій рідний край? Навіщо ж я пішла на так довго? Але ж втративши своє королівство, - я врятувала цілий світ.» 
   На цій ноті вона зникла, а на її троні виросли чудові квіти. Не зникло її дорогоцінне королівство, але тільки заснуло, щоб колись проснутися з новими силами. Може колись прийде час, коли люди не матимуть в своїх серцях ані ненависті, ані злоби, ані заздрості, які своєю сильною любов’ю в серцях розбудять королеву Любов та її царство з глибокого сну.

Дивне кохання.
Жив собі чудовий і пркрасний їжачок. Кожної осені він заготовляв собі на зиму їжу. Кожної зими він тихесенько сидячи у своїй нірці малював картини своїй кохані. Вона приходила до нього в снах і іноді так сильно рвалася в двері, але через тулуб свій не могла його дістати. Маленькому їжачку такі ігри подобалися. Кожної весни у особливий час він ходив далеко від своєї нірки на прогулянку. Влітку він йшов на цілий місяць в гори. 
Їжачок так сильно покохав лисицю, що не міг без неї навіть дня витримати.
Ось одного літнього вечора він сидів біля своєї нори і дивився на зоряне небо. Мріяв про весілля з лисицею, але ці думки та мрії перебив прихід тієї, яка полонила його серце. Цього разу він не пробував тікати. Лисиця, яка тільки і думала весь цей час, як вона його їстиме і як його тільце буде переминатися у її роті. Коли їжачок замість того, щоб скрутитися і показати їй голки він зі щирою душею і відкритими обіймами глянув їй в очі. Лисиця трохи була в шоці, адже з нею таке вперше, щоб жертва сама в рот йшла. Та ці думки були миттєві. 
Нарешті Лисичка обтерла свій ротик після смачної вечері і пішла геть. 
Жаль їжачка і його марного кохання. Хіба ж він незнав, що любити ворогів можна тільки на віддалі і кохати їх не можна. Їжачки водяться тільки з їжачками, а лисиці тільки з лисами. Отаке то дивне кохання получилось у нашого тупенького їжачка і хитрої Лисиці.